Table Of ContentІВАНО-ФРАНКІВСЬКА ОБЛАСНА ДЕРЖАВНА АДМІНІСТРАЦІЯ
ІВАНО-ФРАНКІВСЬКА ОБЛАСНА РАДА
ПРИКАРПАТСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА
ІНСТИТУТ ІСТОРІЇ І ПОЛІТОЛОГІЇ
ГАЛУЗЕВИЙ ДЕРЖАВНИЙ АРХІВ СЛУЖБИ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ
ДЕРЖАВНИЙ АРХІВ ІВАНО-ФРАНКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ
НАУКОВО-ДОСЛІДНИЙ ІНСТИТУТ ІСТОРІЇ,
ЕТНОЛОГІЇ І АРХЕОЛОГІЇ КАРПАТ
НАУКОВИЙ ЦЕНТР ДОСЛІДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНО-
ВИЗВОЛЬНОГО РУХУ ПРИКАРПАТСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО
УНІВЕРСИТЕТУ ІМЕНІ ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА ТА ІНСТИТУТУ
ПОЛІТИЧНИХ І ЕТНОНАЦІОНАЛЬНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ
ІМЕНІ ІВАНА КУРАСА НАН УКРАЇНИ
УКРАЇНСЬКИЙ
НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ
НА ПРИКАРПАТТІ
В ХХ СТОЛІТТІ
ДОКУМЕНТИ І МАТЕРІАЛИ
ТОМ 2
Книга 2
(1945 – 1946)
ВІДПОВІДАЛЬНИЙ РЕДАКТОР
ПРОФЕСОР МИКОЛА КУГУТЯК
ІВАНО-ФРАНКІВСЬК
2010
УДК 94 (477) “1945 – 1946”
ББК 63.3 (4 Укр) 625
У 45
Український національно-визвольний рух на Прикарпатті в ХХ столітті. Документи і
матеріали / Відповідальний редактор професор Микола Кугутяк. – Том. 2. – Книга 2
(1945 – 1946). – Івано-Франківськ: КПФ “ЛІК”, 2010. – 696 с.
У книзі публікуються різноманітні за своєю формою та змістом
документи і матеріали, що розповідають про національно-визвольні змагання
українського народу на Прикарпатті у 1945 – 1946 рр., висвітлюють
маловідомі широкому загалу героїчні сторінки боротьби українських
повстанців проти радянського тоталітаризму, засоби і методи, за допомогою
яких вона здійснювалася, повертають нам із забуття імена українських
патріотів.
Видання розраховане на науковців, викладачів, учителів, студентів,
учнів, широке коло читачів.
Редакційна рада: Володимир В’ятрович, Михайло Вишиванюк, Сергій
Кокін, Микола Кугутяк, Василь Марчук, Катерина Мицан, Ігор Олійник,
Богдан Остафійчук, Май Панчук, Олександр Реєнт, Володимир Сергійчук,
Ігор Цепенда
Колектив упорядників: Ігор Андрухів, Петро Арсенич, Микола Вітенко,
Тамара Галицька-Дідух, Ігор Гурак, Олег Жерноклеєв, Микола Кугутяк,
Олександр Лисенко, Олександр Марущенко, Андрій Міщук, Галина
Пославська, Володимир Сергійчук
Рекомендовано до друку Вченою радою Інституту історії і політології
Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника
(протокол № 1 від 9 вересня 2009 р.)
ISBN 978-966-7779-28-3
2
ПЕРЕДМОВА
Із завершенням Другої світової війни в Європі протиборство між
тоталітарним комуністичним режимом і українським національно-
визвольним рухом набуло нового змісту і форм. Цьому сприяли нові
геополітичні чинники. Крах нацистської Німеччини та її союзників
кардинально змінив розстановку сил у Європі та світі. СРСР поширив свій
вплив на Центрально-Східну Європу, заявив про себе як світову мілітарну
потугу. Активну підтримку Радянським Союзом комуністичних та
антиколоніальних рухів у світі були змушені враховувати держави Західної
Європи та США. Водночас, у СРСР було достатньо сил для знищення всіх
своїх противників в середині країни й уніфікації всіх сфер громадсько-
політичного, соціально-економічного та культурного життя.
Перед українським національно-визвольним рухом постало питання
перспектив подальшої боротьби. Тепер доводилося протистояти одному
режимові, який безжально нав’язував підконтрольним країнам та народам
свою владу, нехтував політичні, економічні та культурні права окремих
людей і цілих націй, що зумовило наростання руху опору радянській владі у
Західній Україні, Західній Білорусії, Литві, Латвії, Естонії, Польщі,
Угорщині. За цих умов український національно-визвольний рух здобував
потенційних союзників у вигляді збройних організацій Фронту литовських
активістів та Армії вільної Литви, Організації латвійських незалежних
партизанів, “Лісових братів” в Естонії, “Білоруської національної армії”,
спадкоємиці Армії крайової – “Вольносць і Нєподлєґлосць” (ВіН) в Польщі,
численних підпільних організацій. Учасники національно-визвольних рухів
сподівалися на зовнішню допомогу зі сторони Великобританії, Франції та
США, очікували на початок Третьої світової війни між західними
демократіями та радянським режимом. Такі сподівання мали широкий
розголос і серед населення Західної України.
Керівництво ОУН та УПА весною 1945 р. виступило з ініціативою
створення антибільшовицького блоку народів. Лідери ОУН стверджували,
що зовнішній конфлікт СРСР з іншими державами може стати каталізатором,
але аж ніяк не передумовою для створення власної держави. На їхнє
переконання жодна світова імперія не могла принести поневоленим народам
визволення: “Лиш той, хто визволиться сам – той вільний буде!”. Головні
надії у майбутній боротьбі за Українську Самостійну Соборну Державу
покладалися насамперед на власні сили, оскільки сподівання на створення
єдиного антирадянського фронту з поневолених народів Радянського Союзу
та країн Центрально-Східної Європи впродовж 1945 – 1946 рр. не вдалося
реалізувати. Поступово рух опору радянському тоталітаризму слабшав. У
Чехословаччині, Польщі, Угорщині, Румунії було ліквідовано демократичні
інститути, заборонено діяльність опозиційних політичних партій.
Антирадянська збройна боротьба в цих країнах не набула значного
3
поширення. В Прибалтиці та Західній Білорусії радянська влада зосередила
значні військові сили, встановивши тотальний контроль над усіма сферами
суспільного життя. Національно-визвольні рухи в Литві, Латвії, Естонії та
Білорусії продовжували свою діяльність до середини 1950-х рр., але діяли
вони окремо від Організації українських націоналістів та Української
повстанської армії. За цих умов боротьба УПА за своєю масовістю і
розмахом опинилася на вістрі протистояння народів Європи з радянським
тоталітарним режимом за демократію і права людини. ОУН ще з 1943 р.
активно втілювала в життя гасло “Воля народам – воля людині”, що у
післявоєнній Європі набуло особливого значення.
З огляду на ситуацію, що склалася весною 1945 р., лідери українського
національно-визвольного руху прийняли рішення про зміну методів
боротьби. Її потрібно було продовжувати, готуючи нові кадри, поступово
переключатися з масової на індивідуальну роботу, ліквідувати другорядні
фронти й не допускати непорозумінь з потенційними союзниками. У рамках
зміни тактики і стратегії боротьби було проведено демобілізацію у рядах
ОУН та УПА. На випадок посилення репресій передбачалося значне
скорочення діючого в підпіллі членства ОУН до 15-20 осіб на район,
ліквідація багатьох загонів самооборони. Значна увага відводилася
пропаганді та ідеологічній боротьбі. Однак на Прикарпатті до лютого 1946 р.
продовжували діяти відділи УПА у складі куренів і сотень.
Реорганізація торкнулася всієї системи організації збройних загонів
УПА та підпілля ОУН. У Галичині було створено три крайові проводи ОУН:
Львівський, Подільський та Карпатський. Станіславівська область
підпорядковувалася Карпатському проводу. Лише північна частина області
до р. Дністер належала до Подільського проводу. Завдяки такій реорганізації
підпілля могло діяти автономно від центру, що було особливо актуальним в
умовах відсутності налагоджених зв’язків. Значна увага зверталася на
підтримку тісного зв’язку між повстанцями й українським населенням, а
загалом боротьба українських повстанців набула рис не поодиноких сутичок,
а справжньої війни. Твердинею національно-визвольних змагань українців у
1945 р. стала саме Станіславівська область1. Тому, за визначенням наркома
внутрішніх справ УРСР Т. Строкача: “Внутренних войск HКВД на
теppитоpии Станиславской области имеется в 1-2 и даже по отношению к
некоторым областям в 3 pаза больше...” (док. 289). Тут повстанці активно
нападали на районні центри Тисменицю, Надвірну, Отинію, Ланчин, Яремчу,
Коршів та ін., здійснювали сміливі операції в Станіславові, ліквідовували
районні відділення НКВС та НКДБ, звільняли в’язнів, підривали залізничне
полотно, нищили лінії зв’язку, нафтопромисли, вступали в бої із великими
радянськими підрозділами – ротами, батальйонами, а в Надвірній здійснили
напад на танковий полк (док. 259, 349, 354, 363, 357 та ін.).
1 Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія. Історичні нариси. / Відповідальний
редактор С. В. Кульчицький. – К.: Наукова думка, 2005. – С. 394, 398.
4
Восени 1945 – взимку 1946 рр. було проведено чергову реорганізацію
управління ОУН та УПА з метою посилення автономної діяльності менших
структурних підрозділів. Вона здійснювалася в умовах “великої блокади”. З
2 січня 1946 р. в усі населені пункти Західної України радянською владою
спрямовувалися значні військові підрозділи, які мали паралізувати діяльність
українського національно-визвольного руху, а також забезпечити проведення
виборів до Верховної Ради СРСР. “Велика блокада” тривала і після
проведення виборів. Українські повстанці в цей час не лише оборонялися і
відступали, але й активно нападали на гарнізони сіл, чинили замахи на
окремих представників радянської адміністрації. УПА та ОУН зазнали
взимку – навесні 1946 р. значних втрат, що, однак, не вплинуло на розмах
національно-визвольної боротьби та її гостроту.
ОУН та УПА з червня 1946 р. розпочали перехід до нових форм
боротьби, де вагома роль відводилася засідкам, проведенню різноманітних
диверсійних та пропагандистських операцій, точковим ударам малих
підвідділів – чот та роїв. Саме вони проводили найактивнішу діяльність у
ході “літньої блокади” 1946 р. Водночас на літо-осінь 1946 р. припадає
велика кількість втрат серед командного складу українських повстанців.
Радянські спецпідрозділи розгорнули справжнє полювання на крайові,
окружні, надрайонні та районні проводи. Втрати серед керівництва
українського національно-визвольного руху складали понад 50 %. Нові
командири за рівнем своєї підготовки часто поступалися попередникам. З
іншого боку, більшість учасників збройних відділів УПА та підпілля ОУН
отримали великий боєвий досвід під час різноманітних блокад і більш
ефективно реагували на дії радянської влади, часто діяли на випередження.
На загальнонаціональному фоні у 1945 – 1946 рр. ситуація на
Прикарпатті нагадувала загальні тенденції, хоча й мала певні відмінності.
Власне про закономірності і особливості розвитку національно-визвольної
боротьби українців у краї розповідається в даній книзі.
Працюючи над першою книгою другого тому, упорядники сподівалися
вмістити найбільш важливі документи і матеріали, що стосуються
українського національно-визвольного руху на Прикарпатті у 1945 р. – кінці
1950-х рр., в єдиній другій книзі другого тому. Однак у процесі роботи було
виявлено і упорядковано велику кількість нових історичних джерел.
Враховуючи їхню наукову новизну, а також значний інтерес громадськості
краю до цього видання, політичні дискусії в українському суспільстві, було
вирішено підготувати не одну, а дві книги. Адже лише документи можуть
виступити аргументом проти сучасних політичних спекуляцій навколо
суперечливих проблем нашого історичного минулого. Матеріали, вміщені в
другій книзі, охоплюють період з 9 травня 1945 р. до 31 грудня 1946 р. Третя
книга буде присвячена подіям 1947 – кінця 1950-х рр.
Книга друга збірника документів і матеріалів висвітлює національно-
визвольну боротьбу українців Прикарпаття в умовах утвердження радянської
влади. Саме на цей період, як засвідчують документи, припадає апогей
національно-визвольної боротьби в Україні. До наших днів в населення
5
Прикарпаття жертовна боротьба і діяльність ОУН та УПА асоціюється
насамперед з подіями цього часу.
Під час роботи над даною книгою, як і над попередньою, упорядники
дотримувалися принципів історизму та об’єктивності. Тому документи і
матеріали, вміщені в ній, є надзвичайно різнопланові, висвітлюють різні
точки зору на ідеологію воюючих сторін, їхні цілі та завдання,
характеризують життя, діяльність, методи боротьби. Вони розташовані в
хронологічному порядку, включно з тими матеріалами, датування яких було
здійснене упорядниками, виходячи з опосередкованих даних, що містяться в
них.
Аналізуючи документи та матеріали, вміщені у даній книзі, слід
зазначити, що вони розкривають найбільш дискусійні проблеми боротьби
ОУН та УПА у 1945 – 1946 рр. Завдяки джерелам довідуємося про основні
цілі воюючих сторін. Населення Прикарпаття підтримувало ідею створення
Української Самостійної Соборної Держави, висунуту ОУН, виступало проти
становлення радянської влади в регіоні. Найбільш критично місцеве
населення сприймало насаджування атеїзму, заперечення радянським
режимом існування Бога і церкви (док. 256, 261, 321, 322).
Свідченням антирадянських настроїв населення краю стала боротьба
ОУН та УПА, завдяки якій до осені 1945 р. радянська влада зосереджувалася
переважно в містах та районних центрах Прикарпаття. В області постійно
відбувалися бої між радянськими військами та відділами УПА. Українські
повстанці нападали на обласний та районні центри, підривали залізниці,
пускали під укіс військові ешелони, нищили лінії зв’язку, ліквідовували
радянські каральні загони, що проводили збір податків, військових позик,
здійснювали депортацію населення. Вони на рівних воювали із доволі
значними радянськими військовими підрозділами. ОУН в цей час
використовувала і методи індивідуального терору проти представників
радянської влади, найбільш активних агітаторів, енкаведистів, організаторів
колгоспів, активно проводила антирадянську агітацію (док. 345, 347, 353).
Найбільшу увагу читачів швидше за все привернуть документи, які
розкривають питання збройної боротьби УПА і зокрема протистояння між
повстанськими куренями і сотнями та радянськими підрозділами.
Наймасштабніші з них відбувалися на території Чорного лісу (док. 259, 356).
Документи і матеріали засвідчують, що тривалий час населення
Прикарпаття опиралося створенню органів радянської влади, колгоспів,
надавало всебічну підтримку підпіллю ОУН та відділам УПА. Вони
допомагали українським повстанцям всім, чим могли, всім тим, чого й самим
не вистачало.
У кожному населеному пункті області діяло націоналістичне підпілля,
велася заготівля продовольства, одягу, амуніції, зброї для УПА, збиралися
розвіддані, була створена система зв’язку, а також мережа численних криївок
і бункерів, у яких переховувалися підпільники і повстанці, зберігалася зброя,
боєприпаси, продукти харчування, одяг, взуття, ліки, націоналістична
література. Не було такого села, міста чи містечка краю, з якого б не пішли
6
добровольцями в ОУН та УПА молоді хлопці та дівчата. Зараз не можливо
встановити точну кількість учасників українського національно-визвольного
руху на Прикарпатті. Відомо, що лише в 2 кварталі 1945 р. на території
Станіславівської області було вбито 3208 та затримано 15471 особу. Серед
затриманих було 4834 особи, які прийшли в органи радянської влади
“з повинною”. Це був результат демобілізації в УПА (док. 229, 231). Однак і
в наступні місяці кількість загиблих, заарештованих та тих повстанців, які
явилися “з повинною” була значною. У другому півріччі 1945 р. загинуло
1159 повстанців, затримано 7206 (док. 254). За даними Станіславівського
обкому компартії у 1946 р. на Прикарпатті загинуло 2370 повстанців, 4170
було заарештовано (понад 70 % втрат ОУН та УПА припадала на період
“великої блокади”). Загалом у радянських документах вміщено дані про
понад 33,5 тис. повстанців, яких було виявлено і знищено на Прикарпатті у
1945 – 1946 рр. Слід пам’ятати про те, що багато вояків УПА і підпільників
ОУН продовжували боротьбу далі. Таємні криївки, бункери були знайдені
майже в кожному четвертому селянському господарстві Прикарпаття.
Звертаємо увагу читачів, що дані статистики ніколи не були повними і
точними. Питання чисельності українських повстанців на Прикарпатті у
1945 – 1946 рр. є надзвичайно суперечливе, адже радянська система
звітування породжувала численні похибки у документах, коли одні й ті ж
“успіхи” приписували собі різні силові структури і відомства і в результаті
їхня діяльність виглядала більш вражаючою, ніж це було насправді. В
офіційних документах різнилися дані про кількість загиблих, заарештованих
повстанців, а відомості про кількість активних боївок УПА подавалися надто
заокруглені – біля “п’ятсот осіб”, “триста осіб” і т.д. Іноді одні й ті ж
радянські посадові особи, звітуючи про один і той же відділ УПА, у різних
документах з інтервалом у кілька днів подавали дані, що різнилися у рази.
Існувала й практика обвинувачень в участі в українському
національно-визвольному русі тих осіб, що не були до нього причетні.
Прикладом цього може бути “викрита” НКДБ в Косівському районі “запасна
молодіжна сотня УПА”. Там з 89 юнаків віком 16-18 років, звинувачених у
“бандитизмі”, після проведення додаткового розслідування 86 були звільнені
і лише справи трьох були передані до суду (док. 346). Цей та схожі випадки
змушують науковців вести підрахунок українських повстанців за кількістю
вилученої стрілецької зброї в загиблих, заарештованих та тих, що прийшли з
повинною.
Ще важче підрахувати кількість військових, прикордонників,
оперуповноважених НКВС та НКДБ, працівників спецпідрозділів, спецгруп,
бійців винищувальних батальйонів, що воювали проти ОУН та УПА.
Загальну цифру зараз встановити проблематично. Відомо лише, що в окремі
періоди – як під час “великої блокади” – радянські військові формування на
Прикарпатті переважали сили повстанців у 3-4 рази, а в окремих районах –
навіть у 8 разів (док. 362). Більш точних даних, з доступних на сьогодні
архівних джерел, немає. Вивчення цього питання ускладнюється ще й
частими ротаціями радянських військ на Прикарпатті. Про масштабність змін
7
серед особового складу радянських військ та каральних органів, “большую
текучесть” кадрів неодноразово заявляло радянське керівництво (док. 323). У
зв’язку з цим, дослідник І. Андрухів висловлює припущення, що Західна
Україна загалом і Прикарпаття зокрема виступали своєрідним полігоном, на
якому радянські спецслужби відпрацьовували стратегію і тактику боротьби з
національно-визвольними рухами, щоб у майбутньому ефективно з ними
боротися в країнах Центрально-Східної Європи.
Не викликають довіри науковців і документи про кількість втрат
воюючих сторін. Традиційно радянські документи завищували кількість
втрат ОУН та УПА і применшували свої. Повстанські джерела (переважно
звіти СБ ОУН) були більш точними, але в них дуже часто у висновках про
втрати свої і противника подається: “кількість втрат не устійнена”(док. 360).
На боці радянських військових була перевага в озброєнні, рівні фахової
підготовки. Повстанці ж краще знали місцевість, а їхні відділи були більш
маневрені і вдало переховувалися серед мирного населення. Документи,
вміщені в даній книзі, детально характеризують відмінності в організації та
методах, які використовували воюючі сторони. Так, серед методів повстанців
радянські джерела вказують на використання “приманок” у вигляді молодих
жінок чи дівчат для заманювання радянських працівників та командирів.
Оунівські джерела натомість повідомляють про “досі ще не практикований
засіб – палення лісів ... хемічними середниками при помочі літаків” (док.
332). Серед представлених матеріалів описуються й десятки інших методів
протистояння. Детальний аналіз тактики боротьби особливо підкреслює її
надзвичайну гостроту, засвідчує героїзм і винахідливість повстанців.
Характерною рисою радянського режиму на Прикарпатті у 1945 –
1946 рр. була особлива жорстокість КП(б)У, підрозділів НКВС та НКДБ.
Вона знаходила свій вияв у різноманітних зловживаннях та злочинах. Їх
розкривають документи, присвячені порушенням “радянської законності”.
Найпоширенішими злочинами, які скоювали радянські працівники на
Прикарпатті, були пограбування, незаконне утримування під вартою,
фальсифікація кримінальних справ, тортури, зґвалтування і вбивства. Про
наявність серйозних проблем із дотриманням законів стверджували
представники Вищої ради юстиції УРСР, знало про них і керівництво
республіки. Український науковець В. Сергійчук припускає, що на окремих
етапах боротьби з українським національно-визвольним рухом радянський
режим не звертав уваги на цей вид злочинності, а то і заохочував до неї.
Лише після того, як кількість порушень “радянської законності” досягла
загрозливих масштабів і почала серйозно перешкоджати встановленню
радянської влади в регіоні, більшовики почали з нею боротися. Але
відсутність серйозних покарань часто сприяла продовженню злочинної
діяльності. Всього в 1945 – 1946 рр. у Станіславівській області офіційно було
зафіксовано 210 фактів “порушення радянської законності”. У судовому
порядку покарано винних було лише у 8 випадках. У решті випадків влада
обмежувалася дисциплінарними покараннями, про що повідомляв начальник
особливої інспекції МДБ УРСР Сервіанов (док. 363).
8
Серед зловживань службовим становищем можна навести кілька
характерних прикладів. Оперуповноважений Тлумацького РВ НКДБ Вашнін
і начальник пожежної охорони Шумілов затримали громадянина Циника і
відібрали в нього бричку з конем, корову, 4 мішки ячменю, значну кількість
жита, пшениці, полотна, одяг. Після викриття злочину Цинику повернули
лише коня, корову і бричку. Особам, які вчинили злочин, оголосили догану
(док. 255). В іншому випадку начальник загону істребків Солотвинського
РВ НКВС Матвєєв систематично вживав алкогольні напої, змушував до
інтимних стосунків ув’язнених, “принуждал к сожительству зав. РОНО
Маринич, сотрудницу райотдела Юркову и др.” (док. 255). Участковий
уповноважений Калуського РВ НКВС Зозуля 18 червня 1945 р. поранив
пострілом з нагана громадянку Черковську, яка намагалася захистити власне
майно. Вийшовши з будинку останньої, Зозуля вбив працівника Калуського
райкому КП(б)У. Уповноважений Отинійського РВ НКВС М. Єрінов
22 серпня 1945 р. у селі Ворона розстріляв “ни в чем не повинных” 2 пастухів
віком 12 і 13 років. Оперуповноважений РВ НКВС Станіславівського району
Осокін “систематически избивал граждан”. Співробітник Городенківського
РВ НКВС Горбунов заарештував сім’ю інваліда Червоної армії Борискевича,
жорстоко побив заарештованих і привласнив їхнє майно. Він же відібрав
наручний годинник у вчительки місцевої школи (док. 305).
Керівник Станіславівського управління НКДБ Неізмайлов
санкціонував незаконні арешти та депортацію сімей заможних селян. Він
видав наказ упродовж 21 лютого – 10 березня 1946 р. скласти доказову базу
на всіх “кулаков, в отношении которых будут получены материалы об их
пособнической деятельности в ОУН-УПА” з наступним їх арештом і
депортацією за межі республіки. При цьому наказувалося у випадку
відсутності доказів співпраці з повстанцями оформляти арештованих “как
социально-опасный элемент” і теж депортувати (док. 308). Виконання наказу
спричинило різні зловживання, в результаті яких понад 40 % з усіх
депортованих з Прикарпаття були позбавлені майна і вивезені незаконно
(док. 340). Однак, навіть після виявлення цих порушень радянська влада
офіційно своїх помилок не визнала і нікому із вивезених не дозволили
повернутися додому.
Поряд із грабунками надзвичайно поширеними злочинами були
зґвалтування. Через делікатність проблеми справжні її розміри встановити
важко. Однак її наявність засвідчують матеріали воюючих сторін. Радянські
джерела насамперед вказують на окремих працівників НКВС, НКДБ, інших
структур, що змушували до інтимних стосунків заарештованих жінок та
дівчат, а в низці випадків навіть цілеспрямовано проводили арешти жінок.
Т. Строкач підкреслював, що серед заарештованих НКВС та НКДБ жінки
складають 60 %. Документи ОУН стверджують, що “майже всі дівчата, що
були арештовані”, хворі на венеричні хвороби (док. 356). Повстанці
припускали, що поширення різноманітних епідемічних хвороб, зокрема тифу,
робилося радянською владою цілеспрямовано.
9
Повстанські документи стверджують, що під час різноманітних облав,
обшуків, ревізій, збору контингенту, податків найчастіше відбувалися
пограбування продуктів, грошей, одягу, взуття, особистих речей. Під час
проведення арештів і виселення – привласнювали меблі, знаряддя праці (док.
352). Характерно, що в радянських джерелах серед порушень радянських
органів влади та спецслужб найпоширенішими називаються
“противозаконные методы следствия”. Вони становили 38,7 % від всіх
порушень (док. 379). Привертає до себе увагу й та обставина, що злочини,
скоювані радянськими працівниками, потрапляли в поле зору органів юстиції
лише у випадку їхньої масовості, коли потерпіли десятки осіб, чи тоді коли
потерпіли представники радянської адміністрації, вчителі, лікарі й мав місце
громадський резонанс.
З боку повстанців теж траплялися випадки помилок, а то і злочини. В
низці випадків, за відсутності перевіреної інформації, страчували невинних
людей чи піддавали їх фізичним покаранням. Серед таких прикладів можна
вказати на наслідки різного роду провокацій. З іншого боку, СБ ОУН у низці
випадків страчувала не лише окремих радянських працівників, але і їхні
родини. Чисельність таких фактів, як і причини надмірної жорстокості,
встановити зараз вкрай складно. Зі зміцненням радянської влади в регіоні й з
ослабленням контролю проводів за окремими повстанцями прояви
неправомірних дій очевидно зростали. Цьому сприяла й депортація сімей
учасників ОУН та УПА у віддалені райони СРСР та створення колгоспів, що
ускладнювало забезпечення національно-визвольного руху харчовими
продуктами, взуттям та одягом. У низці випадків злочини, які приписувалися
ОУН та УПА, виявилися результатом діяльності спецгруп НКВС. Вважаємо,
що дати об’єктивну оцінку тому чи іншому злочину, виявити імена
справжніх злочинців на сьогодні могла б Служба безпеки України за
наявності відповідних звернень потерпілих громадян чи їхніх родичів.
Свого часу радянська пропаганда стверджувала, що в УПА перебували
лише заможні селяни, інші “класові вороги”, яким не подобалася радянська
влада. Однак, документи демонструють, що серед учасників ОУН та УПА
значно переважали бідні селяни, селяни-середняки. Вихідців із заможних
селянських родин серед українських повстанців було не більше 20 %. Серед
повстанців переважали молоді люди віком до 30 років. Основна частина
упівців та оунівців мала у 1945 – 1946 рр. лише 16-25 років. Хоча траплялися
й особи значно молодші й значно старші (док. 273-277). Більшість з них
загинула чи потрапила до рук радянських каральних органів на віддалі 5-10
кілометрів від рідної домівки. Навіть картотеки і справи на повстанців у
НКВС та НКДБ велися по населених пунктах. У цілому ж документи даної
книги засвідчують національний характер і антирадянську спрямованість
повстанського руху на Прикарпатті.
Документи повідомляють про наявність серед повстанців осіб
неукраїнської національності – росіян, білорусів, поляків, євреїв, німців,
казахів та ін. При цьому загальна кількість представників інших
національностей на території краю не перевищувала сотні (док. 280). З
10
