Table Of Content1
Національна академія наук України
Інститут історії України
Суспільство і влада
в радянській Україні років непу
(1921–1928)
Колективна монографія
Том 2
Київ 2015
2
Суспільство і влада в радянській Україні років непу (1921–1928). Колективна
монографія. Том 2. Відп. ред. С. Кульчицький. — К.: Інститут історії України НАН
України, 2015. — 599 с.
20-ті роки минулого століття історики радянської України звикли називати добою
національного відродження. Справді, в умовах лібералізованого, хоч диктаторського
політичного режиму і досить поміркованої економічної політики Кремля творчий потен-
ціал українського народу уперше дістав змогу розкритися у багатьох сферах. Разом з тим
це був час зміцнення диктатури більшовицького керівництва, яке готувалося до віднов-
лення припиненого В. Леніним у 1921 р. комуністичного штурму. В колективній моно-
графії, адресованій широким колам читачів, пропонується нестандартний погляд на
політичний, економічний і культурний процеси доби непу крізь призму відносин
держави та суспільства.
Відповідальний редактор — д.і.н. С.В. Кульчицький
Авторський колектив:
Л.В. Гриневич, Т.М. Євсєєва, Г.Г. Єфіменко, С.В. Кульчицький,
С.Р. Лях, В.І. Марочко, О.М. Мовчан, І.Є. Ніколаєв, Р.Ю. Подкур,
Я.Л. Примаченко, О.Л. Рябченко, О.В. Юркова, Л.Д. Якубова.
Затверджено до друку Вченою радою Інституту історії України НАН України.
Протокол № 4 від 28 квітня 2015 р.
У разі передруку матеріалів узгодження з Інститутом історії України НАН України
обов’язкове.
ISBN 978-966-02-7707-6 (загальний) © Інститут історії України
978-966-02-7709-0 (ч. ІІ) НАН України, 2015
© Автори розділів, 2015
3
З М І С Т
Розділ VII. Діячі науки в полі зору диктатури. Юркова О............................... 5
VІІ.1. Болісні структурні та статутні перетворення.................................. 5
VІІ.2. «Буржуазні спеціалісти»: лінія партії.............................................. 16
VІІ.3. Управління наукою: лінія уряду....................................................... 20
VІІ.4. Тотальний контроль: лінія чекістів.................................................. 43
Розділ VIII. Діячі літератури і мистецтва в полі зору диктатури.
Примаченко Я........................................................................................................ 57
VІІІ.1. Українська літературно-мистецька інтелігенція: головні
історіографічні тренди....................................................................... 57
VІІІ.2. Літератори — авангард мистецької спільноти................................ 66
VІІІ.3. Українська кінематографія............................................................... 85
Розділ IX. Етнічні меншини і влада. Якубова Л................................................ 134
ІХ.1. Національні меншини в повоєнній Україні..................................... 134
ІХ.2. Взаємини влади та етнічних громад у 1919–1924 рр.:
внутрішній фронт............................................................................... 148
ІХ.3. Доктринальні засади більшовицької національно-культурної
політики.............................................................................................. 170
ІХ.4. Етнополітичний курс більшовиків в Україні
на початку 20-х рр.............................................................................. 188
ІХ.5. Політика коренізації стосовно національних меншин
в 1923–1928 рр.................................................................................... 201
ІХ.6. Національне адміністративно-територіальне будівництво............ 208
ІХ.7. Зміст і особливості діяльності національних адміністративно-
територіальних одиниць.................................................................... 230
ІХ.8. Виборчі кампанії 20-х рр................................................................... 235
ІХ.9. Нерадянські суспільно-політичні рухи............................................ 248
ІХ.10. Органи радянської громадськості в середовищі етнічних
меншин................................................................................................ 266
ІХ.11. За парадними лаштунками політики коренізації............................. 277
Розділ X. Ставлення радянської влади до «колишніх людей».
Марочко В.............................................................................................................. 300
Х.1. Більшовицька «ненависть до поміщика»......................................... 301
Х.2. Здійснення «червоного» терору проти «колишніх людей»........... 311
Х.3. Виселення «антирадянської інтелігенції»....................................... 321
Х.4. «Колишні люди»: «чужинці», «непмани» чи громадяни УСРР.... 330
4
Х.5. Конфіскація маєтків колишніх поміщиків...................................... 334
Розділ XI. Православна церква в умовах побудови комуністичного
державосуспільства. Євсєєва Т............................................................................ 349
ХІ.1. Парадокси етноконфесійності: конвергенція і дивергенція
російського православ’я та комунізму на зламі епох..................... 349
ХІ.2. Особливості конфлікту між християнським та комуністичним
світоглядом......................................................................................... 366
ХІ.3. Діяльність партійно-радянських структур з регулювання
державно-церковних відносин.......................................................... 378
ХІ.4. Зміна смислового коду світоглядних уявлень суспільства............ 415
Розділ XII. Органи державної безпеки у взаємовідносинах держави
і суспільства. Подкур Р......................................................................................... 455
Розділ XIII. Доля небільшовицьких партійних і громадських об’єднань.
Ніколаєв І................................................................................................................ 536
ХІІІ.1. Палітра політичних сил..................................................................... 536
ХІІІ.2. Законодавче закріплення комуністичного єдиновладдя................ 555
ХІІІ.3. ЧК–ДПУ у боротьбі з «антирадянськими» партіями..................... 570
ХІІІ.4. Громадські організації в системі більшовицької влади................. 586
Діячі науки в полі зору диктатури 5
Розділ VIІ.
Діячі науки в полі зору диктатури (1921–1928)
VIІ.1. Болісні структурні та статусні перетворення
Перша світова війна, наступні революційні потрясіння, українські
визвольні змагання і, кінець-кінцем, остаточний прихід до влади біль-
шовиків кардинально змінили становище науки в Україні. Докорінно
трансформувались як інституційна організація наукових досліджень, так і
статус науковців.
В УСРР інституційна реформа вищої освіти та науки відбувалась в
інший, ніж в радянській Росії, спосіб. Університети, які в Російській
імперії були не лише вищими навчальними закладами, а й центрами
науки, українським більшовицьким урядом у 1920 р. були ліквідовані
(у РСФРР — ні). На основі імператорських Київського, Новоросійського
та Харківського університетів, де постійно провадилась науково-дослідна
робота та готувались наукові кадри вищої кваліфікації, а також утворених
у революційну добу Катеринославського та Кам’янець-Подільського уні-
верситетів були створені інститути народної освіти (ІНО), тобто педаго-
гічні навчальні заклади. Головним їх обов’язком стала підготовка викла-
дачів для загальноосвітніх та професійних шкіл. Переведення наукових
досліджень в стінах ІНО було визнано зайвим.
Реформа зачепила і технічні виші, в яких, як і в університетах, раніше
проводились наукові дослідження. Втім, на відміну від університетів, інс-
титуційно вони були збережені, як, наприклад, Київський політехнічний
чи Харківський технологічний інститути. Вони й надалі готували інже-
нерів-організаторів широкого профілю, тобто виконували навчальні
функції. Специфіка технічних вишів передбачала подальше переведення в
них науково-технічних досліджень, однак відновлені та й то частково
вони були лише у 1923–1924 рр.
В Україні місце університетів як наукових центрів зайняла нова
інституція — Українська академія наук (УАН), створена з ініціативи
самих науковців у листопаді 1918 р. Відповідно до підписаного геть-
маном П. Скоропадським «Закону Української Держави про заснування
Української академії наук в м. Києві» УАН була проголошена найвищою
6 Розділ VІІ.
науковою державною установою та підлягала державному фінансуванню.
Водночас УАН фундувалась як самоврядна інституція, яка мала діяти
згідно власного Статуту. Академія складалась із 3-х відділів: історично-
філологічного (І відділ), фізично-математичного (ІІ відділ) та соціальних
наук (ІІІ відділ), себто охоплювала всі галузі науки (до ІІ відділу входили
також природничі науки, до ІІІ — юридичні та економічні). Її струк-
турними одиницями стали постійні комісії та науково-дослідні інститути.
Статутом передбачалась підготовка в Академії наукових кадрів вищої
кваліфікації.
Існувала й інша, до того ж раніше організована, наукова установа —
Українське наукове товариство у Києві (УНТ). Воно діяло з 1907 р. у
складі трьох секцій (історичної, філологічної та математично-природ-
ничої). УНТ існувало як наукове об’єднання академічного типу, але не
державне, а громадське. Фінансувалось воно за рахунок членських внес-
ків та пожертв меценатів, і зосереджувало увагу передусім на пропаганді
здобутків української науки шляхом видавничої діяльності та проведення
публічних засідань із науковими доповідями. Із утворенням УАН Това-
риство до Академії наук не приєдналось і далі діяло паралельно, але не
дуже активно через складну політико-економічну ситуацію. До того ж
УНТ як громадська організація не могло конкурувати із УАН. Багато хто
із членів Товариства почав працювати в Академії.
В умовах неодноразової зміни влади та економічної розрухи 1918–
1920 рр. керівництву УАН, що принципово наголошувало на позаполі-
тичному характері цього нового головного наукового центру України,
вдалось зберегти Академію саме в якості найвищої наукової української
державної установи. Щоразу при зміні влади УАН всіма засобами дома-
галась свого визнання (Академія офіційно не була визнана лише у період
окупації Києва денікінськими військами), причому ініціативу завжди ви-
являли самі вчені1.
Так сталось і після захоплення Києва більшовицькими військами
5 лютого 1919 р. Вже 8 лютого Спільне зібрання УАН доручило голові-
президенту В. Вернадському та неодмінному секретарю А. Кримському
розв’язати питання про Академію із більшовиками та клопотатися перед
комісаром освіти про приміщення для неї, гроші на ремонт та друкарню, а
——————
1 Цей феномен вартий окремого вивчення. Ситуація із Російською академією наук
(РАН) була прямо протилежною: не вчені РАН раз-по-раз звертались до більшовицьких
керманичів, а самі більшовики практично з моменту приходу до влади робили все
можливе, аби залучити РАН до так званого «соціалістичного будівництва».
Діячі науки в полі зору диктатури 7
також добитися затвердження новообраних академіків2. Очільники УАН
одразу почали діяти. Втім, і в радянському уряді до Академії поставились
прихильно та із її визнанням не зволікали. 10 лютого нарком освіти
В. Затонський зустрівся із В. Вернадським та А. Кримським3. За резуль-
татами цієї зустрічі наступного дня був оприлюднений наказ Наркомату
освіти про передачу у власність УАН приміщення та садиби колишнього
пансіону графині Левашової4.
Згодом радянська влада використала цю дату — 11 лютого 1919 р. —
як привід для приписування собі заслуги створення УАН. В радянській
історіографії з кінця 1920-х рр. саме цей день вважався датою заснування
Української академії наук. У численних виступах більшовицьких очіль-
ників, а згодом і в публікаціях наполегливо просувалась ідея про те, що
начебто саме більшовики виявили, що наука в Україні знаходиться в
катастрофічному стані, і тому виступили ініціаторами створення в рес-
публіці нового потужного наукового центру.
На початку більшовики особливо не втручались у справи УАН як
інституції, але всіляко декларували її підтримку. Можливо, це було
пов’язане із особою тодішнього наркома освіти. За кілька років до війни
В. Затонський закінчив фізико-математичний факультет Київського уні-
верситету та, незважаючи на активну політичну діяльність та статус
«неблагонадійного», за сприяння ліберальних київських професорів був
зарахований до штату Київського політехнічного інституту, де викладав
аж до 1917 р.
Прихильність В. Затонського до київських вчених була демонстра-
тивною та ситуативною. Цілі більшовиків та засоби їх досягнення були
чітко окреслені ним у промові, виголошеній на засіданні Київської ради
робітничих депутатів 9 лютого 1919 р. «Всі партії, що зберегли совість,
знають, що немає іншої влади, крім Совєтів, — заявив нарком освіти. —
Тепер треба тверда рука, лютий терор, як стосовно ворогів, так і стосовно
своїх. Ті, хто був в німецькому університеті, не повинні хотіти фран-
цузької академії. Хто не піде з нами, тих ми примусимо силою»5.
——————
2 Див. Протокол № 12 Спільного зібрання УАН від 8 лютого 1919 р. // Історія
Академії наук України. 1918–1923: Документи і матеріали. — К., 1993. — С. 432.
3 Вернадский В.И. Дневники 1917–1921: октябрь 1917 — январь 1920. — К., 1994. —
С. 127.
4 Киевский коммунист. — 1919, 11 февраля. Відзначимо, що більшовики діяли
відповідно до принципу революційної доцільності та згідно черговості звертань. Після
розмови із академіками В. Затонський спочатку видав наказ про передачу будинку
Левашовського пансіону до УАН і лише за кілька днів, коли з’ясувалось, що пансіон
функціонує, підписав інший наказ про його закриття.
5 Киевский коммунист. — 11 февраля.
8 Розділ VІІ.
«Свого» наукового центру (на зразок російської Соціалістичної ака-
демії, що почала діяти у Москві у червні 1918 р. на противагу Російській
академії наук) більшовики в Україні організовувати в цей час не нама-
гались. Акад. С. Тимошенко, який у 1919 р. для вирішення справ фінан-
сування Академії зустрічався із головою РНК УСРР Х. Раковським, зга-
дував, що «комуністи вже раніше вирішили підтримувати українські
установи і прем’єр одразу відповів, що його уряд зацікавлений у працях
Академії та буде її підтримувати», і взагалі справи Академії «вирішу-
вались успішно і дуже легко»6.
РНК УСРР не контролювала Академію та не переймалася ані офі-
ційним затвердженням новообраних академіків, ані інституційною роз-
будовою Академії наук, хоча за Статутом УАН уряд мав це робити.
Щобільше, згідно розпорядження В. Затонського члени Академії мали
«негайно вступити в усі свої права й обов’язки, не чекаючи затвердження
від найвищої влади»7. Цим попуском в УАН не проминули скористатись.
Впродовж кількох місяців 1919 р. за більшовицької влади академіками
були обрані 13 осіб, зокрема С. Єфремов, В. Липський, В. Перетц, К. Хар-
лампович. До РНК УСРР списки на затвердження не подавались.
Крім виборів академіків, на Спільному зібранні вчені самостійно вирі-
шували, які нові установи при відділах мають бути створені та хто їх має
очолити, а для приєднання до УАН тієї чи іншої інституції інколи
достатньо було «згоди» наркома освіти. Наприклад, саме за «згодою»
В. Затонського на початку травня 1919 р. до УАН було приєднано гідро-
логічний відділ колишнього міністерства земельних справ Директорії
УНР, а Гідрологічний комітет влився до Комісії для виучування при-
родних багатств України УАН8. Призначення наукових співробітників
інститутів та комісій також затверджувались на Спільному зібранні без
узгодження із Наркоматом освіти.
Водночас більшовики обіцяли Академії фінансову підтримку, і керів-
ництво УАН робило все можливе, щоб отримати гроші. Для перемовин із
РНК УСРР був делегований акад. Ф. Тарановський, який діяв досить
напосідливо. Вже 11 лютого 1919 р. він зустрівся із наркомом фінансів
І. Новаківським. Після цієї зустрічі розроблений самою Академією кош-
торис на 1919 рік наркоматом був швидко затверджений. Із квітня із
виділених більшовиками коштів почалась виплата місячної платні ака-
——————
6 Тимошенко С.П. Воспоминания. — К., 1993. — С. 162.
7 Див. Протокол № 13 Спільного зібрання УАН від 12 лютого 1919 р. // Історія
Академії наук України. 1918–1923: Документи і матеріали. — С. 433.
8 Див. Протокол № 25 Спільного зібрання УАН від 3 травня 1919 р. // Історія Ака-
демії наук України. 1918–1923: Документи і матеріали. — С. 439.
Діячі науки в полі зору диктатури 9
демікам та нечисленним штатним працівникам Академії наук, а також
виділення так званих операційних коштів (тобто на відрядження і екс-
педиції) як окремим академікам, так і різним інституціям УАН. Напри-
кінці квітня були встановлені нові тарифні ставки із виплатою грошової
різниці з 1 лютого. Звісно, виплати були невеликими, часто-густо кошти
було важко отримати у банках, проте вони давали можливість УАН
функціонувати та розвиватись. Кількість установ та працівників посту-
пово зростала — у березні нараховувалось вже 500 співробітників, а у
квітні — більше 800 наукових працівників у 82 наукових інституціях. За
рахунок того, що УАН сама розпоряджалась виділеними коштами, вона
навіть час від часу могла допомагати Українському науковому това-
риству.
Окрилені позірною прихильністю влади, академіки намагались най-
повніше скористатись із ситуації, домагаючись відповідних статусу УАН
приміщень, та тісно співробітничали із владними установами. Крім пере-
даної (фактично — реквізованої) більшовицьким урядом садиби пансіо-
нату Левашової, піднімались також питання реквізиції (саме так!) для
потреб УАН інших київських будинків та земельних ділянок. 29 березня
1919 р. Спільне зібрання ухвалило звернутись до київської житлово-
реквізаційної комісії із проханням реквізувати на потреби І відділу УАН
(зокрема, для редакції «Записок» І відділу) будинку № 4 по Кловському
провулку9. Неодноразово подавались клопотання до уряду і щодо пере-
дачі для бібліотек, лабораторій та інститутів УАН Голосіївського лісу
(передано у червні 1919 р.), земель Пронівщини (історичної місцевості
в районі Совської балки), ділянки у 25 десятин на Звіринці, будинків
Педагогічного музею та бібліотеки закритої Київської духовної академії
тощо.
Очільники Академії чудово розуміли, що за звичайних умов будинки
та земельні ділянки, що знаходились у приватній власності, УАН дове-
лось би купувати. Принаймні, саме про «придбання» друкарні для УАН
йшлося у лютому 1919 р. Однак, прийнявши «правила гри» більшовиків,
що самими декретами (фактично — силою) забирали під свої потреби
необхідні приміщення, маєтки та землю, академічна верхівка робила все
можливе, аби отримати від більшовиків якнайбільше. УАН в окремих
випадках навіть конкурувала із іншими установами за оволодіння при-
міщеннями (так було, наприклад, із будинком бібліотеки колишньої
——————
9 Див. Протокол № 21 Спільного зібрання УАН від 29 березня 1919 р. // Історія
Академії наук України. 1918–1923: Документи і матеріали. — С. 437.
10 Розділ VІІ.
Духовної академії, що хотіли забрати під одну із більшовицьких шкіл, і
В. Вернадському довелось виставляти спеціальну охорону10).
Проте і про моральні принципи «учений стан» не забував. Зокрема,
президент УАН акад. В. Вернадський у червні 1919 р. запропонував по-
становити «пізніше, при відповідних умовах» надати грошову компенса-
цію колишнім власникам реквізованого для академічних потреб Голосіїв-
ського лісу11. Втім, «відповідні умови» не створилися.
Виділення більшовиками коштів на папір сприяло видавничій діяль-
ності Академії. Були започатковані серійні «Записки», «Труди» та «Мате-
ріали» відділів й інституцій, надруковані кілька наукових студій та
«Звідомлення» УАН. Однак надходження паперу не були регулярними.
Інколи папір академіки не купували, а «добували» завдяки особистим
знайомствам із працівниками радянських установ12.
Прихильне ставлення більшовиків до УАН як до інституції від по-
чатку контрастувало з їх ставленням до академічних працівників як при-
ватних осіб. Вчені, які стали до праці в Академії, до революції зазвичай
мали пристойні доходи, і через це ототожнювались із ворожою про-
летаріату буржуазією, обходження з якою було відповідним. Після взяття
Києва більшовиками без церемоній та зайвих розмов до зазвичай великих
й ошатних квартир науковців на постій ставали червоноармійці. Постій
часто супроводжувався насильством, грабунками та знищенням майна, а
також домашніх бібліотек і лабораторій. Мали місце накладання контри-
буцій та реквізиції житла.
Подібна практика вже у лютому 1919 р. примусила УАН просити у
влади так звані «охоронні листи» для всіх дійсних академіків і директорів
академічних установ, а також для будинків УАН. Звернення за цими
листами було постійним — академіки практично щомісяця принизливо
прохали владу унеможливити реквізицію житла, бібліотек та наукових
приладів. У травні 1919 р. акад. М. Кащенко клопотався про «охоронний
лист» навіть для Акліматизаційного саду, а академіків та директорів ака-
демічних установ пропонував визнати «радянськими відповідальними
працівниками»13, наївно припускаючи, що подібний статус мав їх убез-
печити.
Однак охоронні листи не завжди допомагали. Наприклад, на харків-
ський будинок акад. Д. Багалія була накладена велика контрибуція, яку
——————
10 Вернадский В. И. Дневники 1917–1921: октябрь 1917 — январь 1920. — С. 132.
11 Див. Протокол № 32 Спільного зібрання УАН від 21 червня 1919 р. // Історія Ака-
демії наук України. 1918–1923: Документи і матеріали. — С. 445.
12 Див. Тимошенко С.П. Воспоминания. — С. 164–165.
13 Див. Протокол № 25 Спільного зібрання УАН від 3 травня 1919 р. // Історія Ака-
демії наук України. 1918–1923: Документи і матеріали. — С. 440.
