Table Of Content^Hdemoriae
ДМИТРО ДОРОШСИКО
І сторі я З к р а ї н и 1 9 1 7 - 1 9 2 3 pp.
том
II
Українська Гетьманська Держава 1918 року.
Дмитро Дорошенко
Історія України 1917-1923 рр.
том
II
“Українська Гетьманська Держава 1918 року”
Київ
Видавництво “Темпора”
УДК94 (477) "1917-1923"
Доро-69
ББК63.3 (4 Укр)
Дорошенко Дмитро Іванович
Доро-69 Історія України, 1917-1923. В 2-х т.: Документально-наукове видання/Упоряд.:
К.Ю.Галушко. - К.: Темпора, 2002. - 352 с.:іл.
ІБВ\ 966-95991-5*6
15В\ 966-95992-7-2
У праці відомого українського історика XX ст. Дмитра Дорошенка подається ґрунтовне
документальне дослідження подій в Україні 1917-1918 років.
Другий том "Історії України 1917-1923 рр." присвячений періоду вступу австро-
німецьких військ в Україну та Гетьманату Павла Скоропадського — з лютого по листопад 1918
року — і містить цілу серію унікальних документів того часу.
Книга розрахована на фахівців та широкий загал читачів, всіх, хто цікавиться історією
України.
Видається на основі “Історія України 1917-1923рр.”, Ужгород, 1930
В оформленні обкладинки використано картину Георгія Нарбута “Архітектурна
фантазія”.
Від редакції:
У праці збережено оригінальний правопис усіх цитованих документів.
Редактор: Ю.Олійник
Літературний редактор: Н.Чекмарьова
Коректор: ІДавидко
Комп'ютерна верстка та макет: О.Нікончук
Упорядник, автор передмови та коментарів: К.Ю.Галушко
Автор передмови висловлює подяку за наданий матеріал колегам:
Ігору Срібняку, Петру Біляну, Сергію Гнатюку.
ISBN 966-95991-5-6
ISBN 966-95991-7-2
© Передмова. Галушко К.Ю., 2002
© Темпора, 2002
ВІД УПОРЯДНИКА
Другий том “Історії України 1917-1923 рр.” був у чорновому варіанті завершений авто
ром восени 1925 р. У цій праці відбито історію доби Гетьманату П.Скоропадського, - періоду,
що викликав найбільше зацікавлення історика, оскільки Д.І.Дорошенко був активним учасни
ком подій, безпосередньо беручи участь у формуванні політики Української Держави. При
підготовці роботи ним були використані офіційні документи (українські, німецькі, австрійські
та ін.), матеріали емігрантських дослідницьких установ, комплекти української, радянської,
російської еміграційної періодики як доби 1917-1920, так і наступних років, мемуари,
різнобічні за політичною ангажованістю дослідження епохи, що вже вийшли друком, власні
враження, матеріали, нотатки. Звичайно, Д.ІДорошенко не міг скористатися архівними доку
ментами, що переважно залишилися у радянській Україні. Як зауважує автор, основу праці
склали передовсім друковані джерела; вони були піддані серйозному та ґрунтовному аналізу,
порівнянню, критиці. У комплексі все це склало глибоке історичне дослідження, яке враховує
досвід попередніх спроб цілісного та концептуального викладу історії Визвольних Змагань
(В.Винниченка, П.Христюка, М.Грушевського, М.Шаповала).
В перебігу подальшої роботи розробка історії 1918 р. стала частиною запланованого
Д.ІДорошенком панорамного, узагальнюючого твору, — а саме історії України 1917-1923 рр.
Врешті, том, що формально вважається другим, насправді вийшов друком перший (у 1930 р.),
випередивши “Добу Центральної Ради” на два роки. Звичайно, що інтонація, висновки, оцінки
подій та персоналій не позбавлені впливу ідейно-політичних симпатій ДІДорошенка, — що він
і сам визнавав. Безперечно, “Українська гетьманська держава” є зразком прогетьманської
історіографії. Втім, помітно, що автор уникав надто дражливих чи категоричних узагальнень,
намагаючись передовсім дати максимальний обсяг фактичної інформації, документів, підводя
чи читача до власних висновків. Зазначимо, що до своєї роботи Дмитро Іванович намагався
підійти як фахівець і вчений, а не політик, що й обумовлює постійне звертання дослідників до
цієї ґрунтовної і цікавої праці, яка справедливо вважається “енциклопедією Гетьманату”.
Щоб надати читачу можливість не підпадати пщ якусь одну “чорно-білу” систему оцінок
нашого минулого і самостійно зорієнтуватися в проблематиці Української держави 1918 р., ми
подаємо тут невеличку бібліографію останніх узагальнюючих збірників та монографічних
досліджень:
Гетьман Павло Скоропадський та Українська Держава 1918 р. (Студії з архівної справи та доку-
ментознавства. — Т.5). — К., 1999;
Український консерватизм і гетьманський рух: історія, ідеологія, політика (Вісник Київського
державного лінгвістичного університету. — Вип.4). — К., 2000.
Останній Гетьман. Ювілейний збірник пам’яті Павла Скоропадського. — К., 1993;
Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст. — К., 1996;
Реєнт О., Рубльов О. Українські визвольні змагання 1917-1921 рр. — К., 1999;
Соддатенко В. Українська Революція: концепція та історіографія. — К-, 1997, 1999;
Гнатюк С. Внутрішня політика Гетьманату П.Скоропадського (1918 р.): українська історіографія
проблеми. Дис.... канд.іст.наук. — К-, 2002.
Дмитро Дорошенко ІСТОРІЯ УКРАЇНИ 1917-1923 рр
ПЕРЕДМОВА
Книга, яка оце виходить в світ, складає тільки частину задуманої мною ширшої праці —
історії наших визвольних змагань до відбудови власної державносте на українських землях з
початку 1917 р. і до весни року 1923, коли ці змагання — віримо, лише на деякий час, — бу
ли через несприятливі політичні умови усунуті з поля міжнародніх відносин.
З причин технічних виходить попереду середня частина праці, 2-й том, який обіймає го
ловно Історію Української Гетьманської Держави в 1918 році. Далі має появитися 1-ий том,
який обійматиме події від вибуху революції в Росії напровесні 1917 року і до повороту прави-
тельства Центральної Ради в березні 1918 року.
Пишучи свою працю в мало сприятливих умовах еміграційного життя, я, певна річ, не міг
претендувати, щоб моя “Історія” давала повний і всесторонній образ подій, бо для такого обра
зу бракувало мені передовсім потрібних джерел і матеріялів. Через те мимоволі багато сторінок
з життя описуваної мною доби освітлено дуже неповно і, може навіть, не зовсім точно. Ще мен
ше випадає мені претендувати на холодно-безстороннє змалювання нашого недавнього мину
лого: занадто близьке ще до нас це минуле, занадто болюче відчуваємо ми на собі його наслідки,
і тяжко свідкові й учасникові його подій позбутись певного суб’єктивізму в освітленні перебу-
того й пережитого. Дати безсторонню оцінку минулого — це діло майбутнього історика, а я
дивлюсь на свою книгу тільки як на спробу, як на збір матеріялів, який має улегшити працю
майбутньому історикові наших змагань до відбудови української державности в 1917-1923 ро
ках. Може для цього історика матиме вагу знати, як дивився на події їх сучасник і свідок. Щоб
улегшити цьому майбутньому історикові його завдання, я старався подавати в своїй книзі яко
мога більше документів; думаю, що читач не дорікатиме мені за це, бо часто документи промов
ляють більш проречисто, ніж усякі висновки і міркування автора.
Спеціяльно щодо історії Української Гетьманської Держави 1918 року, то треба сказати,
що це один з найменш розроблених і освітлених періодів нашого недавнього минулого. Хоча за
останній десяток років появилося немало різних споминів і записок про цей період, але майже
всі вони писані людьми ворожими до Гетьманства ( як чужими, так і своїми) з спеціяльною ме
тою його понизити й зогидити. Тому в їхніх споминах події й особи виступають здебільшого в
кривому зеркалі. Може, численні документи й фактичні вказівки, зібрані в моїй книзі, допомо
жуть пролити світло правди на цей період, який при всіх своїх помилках і розчаруваннях був
періодом найбільшого виявлення української творчости в сфері політичного, економічного і
культурно-просвітнього будівництва.
Я не міг би виконати й частину свого завдання, якби не допомога з боку цілого ряду осіб,
які прийшли мені на поміч своїми порадами, вказівками, постачанням документів і матеріялів,
написанням спеціяльно для моєї праці своїх споминів та заміток, і я вважаю за свій святий
обов’язок скласти їм на цім місці мою щиру, сердечну подяку: я дякую Ясновельможному Па
ну Гетьману П.П.Скоропадському, панам О.М.Андерсону, В.ВДорошенкові, В.В.Зіньківсько-
му, І.М.Кабачкову, І.О.Кістяковському, ФЛ.Корольову, В.А.Косинському, І.І.Кревецькому,
В.К.Липинському, О.Гн.Лотоцькому, П.І.Макаренкові, Б.П.Матюшенкові, І.ГМірчукові,
І.П.Петрушевському, Н.А.Рубакіну, Ол.Ол.Сахно-Устимовичу, Ол.Ф.Скоропису-Йолтуховсь-
кому, О.В.Сливинському, В.П.Тимошенкові, С.П.Шелухинові, С.М.Шеметові, атакожп.д-ру
О.П.Цюпці, завдяки заходам якого ця книга виходить у світ.
Дмитро Дорошенко ІСТОРІЯ УКРАЇНИ 1917-1923 рр
І.
По повороті Центральної Ради до Київа. Політика утопій і безсилля.
Зріст хліборобської опозиції. Напередодні перевороту.
В кінці лютого 1918 року уряд Центральної Ради повернувся до Київа. Перші дні після
його повороту всі сподівалися, що настануть якісь зміни, що навчений тяжким досвідом уряд
стаке на реальніший ґрунт та замість утопійних проектів та фантастичних мрій візьметься за
практичну працю по відновленню зруйнованого господарського життя в краю, налаженню
адміністраційного апарату, заведенню порядку й ладу. Сподівались, що в самім уряді відбудуть
ся зміни і що міністерські портфелі дістануть люди хоч більш поміркованих поглядів, але з
більшим досвідом і більшою політичною культурою і практичним хистом. Думали, що настане
реакція проти того хаосу та безладдя, в яке загнала країну політика соціального утопізму й
максималізму та вічних хитань, що так сумно скінчилася большевицьким повстанням 15-го
січня і опануванням Київа большевиками. Розумніші й тверезіші з-поміж соціалістичних діячів
самі визнавали неминучість і, так би мовити, історичну законність такої реакції. Але скоро всім
довелося розчаруватись у своїх сподіванках. В політиці українського уряду й верховодячих
кругів Центральної Ради все залишилось по-старому. Відбулася тільки часткова зміна в
Кабінеті міністрів: М.Ткаченко, який раніш був міністром юстиції, став міністром внутрішніх
справ (замість П.Христюка); М.Ковалевський, що був міністром харчових справ, став
міністром земельних справ; на міністра юстиції покликано С.Шелухина, на міністра освіти —
В.Прокоповича; на міністра харчових справ — С.Коліуха, шляхів — Є.Соковича; торговлі й
промислу — Ів.Фещенка-Чопівського; ОЛотоцький став державним контрольором, П.Хрис-
тюк — державним секретарем.
Залишились з старого кабінету: Г.Сидоренко (міністр пошт і телеграфів), Перепелиця
(фінансів), О.Жуковський (військовий) і МЛюбинський (закордонних справ). Отже, новими
членами кабінету явились три ес-ефи: С.Шелухин, О.Лотоцький і В.Прокопович та один без
партійний С.Коліух. Але вони не мали в кабінеті рішаючого значіння, і більшість, зложена з ес
ерів та ес-деків, продовжувала старий курс. Незмінність старого курсу була урочисто проголо
шена спеціяльним оповіщенням від Центральної Ради з 1-го березня 1918 року, де заявляло
ся, що все має бути так, як було: “як віддала вона (Центр. Рада) всю землю робочому народові
земельним законом, так на тім вона і стоїть. Закони, видані на користь робітників, також бу
дуть і надалі в силі. Всі свободи, установлені III і IV Універсалами, і далі зостаються. Про
фесійні спілки, ради селянські і робітничі мають далі нести свою роботу для охорони своїх кла
сових професійних інтересів. Тільки на власть вони не можуть претендувати, бо власть на Ук
раїні мусить бути одна — Української Центральної Ради й міністрів”. Отже “курс” залишався
той самий, що й попереду.
Центральна Рада готовилася до скликання Українських Установчих Зборів, котрі мали б
закріпити вироблену нею “Конституцію Української Народньої Республіки” та апробувати її
соціяльно-економічні реформи, в тім числі й соціялізацію землі. Скликання цих Установчих
Зборів було оповіщено в III універсалі Центральної Ради від 7 падолиста 1917р. Днем виборів
було призначено 27 грудня 1917 р., а днем скликання — 9 січня 1918 р. Вибори в дійсності
відбулися в кінці 1917 р. і на початку 1918, але не скрізь. Число депутатів було визначено 301.
Проведені в самому розпалі большевицьких настроїв, з уживанням крайнє демагогічних спо
собів, вибори там, де вони відбувалися, дали повну перевагу большевицьких і ес-ерівських
елементів. Так, по київській окрузі на 45 депутатів було вибрано 38 ес-ерів і 3 большевиків; на
Волині на ЗО депутатів ес-ерів 19, большевиків 4, від “Бунду” 1; на Чернігівщині пройшло на
28 депутатів 17 большевиків, 10 ес-ерів; на Поділлі — на 39 депутатів ЗО ес-ерів; на Полтав
щині на ЗО депутатів ес-ерів 18, большевиків 10. Усього на 172 депутати 115 ес-ерів, 34 боль
шевика, 9 сіоністів, 5 поляків, 1 “Бувдовець”, 1 ес-дек, 1 лівий ес-ер, 1 хлібороб-власник і 4
Дмитро Дорошенко ІСТОРІЯ УКРАЇНИ 1917-1923 рр
ін. груп.1 По повороті до Київа Центр. Рада постановила провести вибори там, де вони ще не
відбулися, а днем скликання Установчих Зборів визначила 12 травня 1918 р. Українські ес-ефи
і самостійники дуже різко виступили проти скликання Зборів на основі старих виборів, моти
вуючи тим, що вибори відбулися в ненормальних умовах і що, таким чином, вибрані депутати
не відповідають волі населення.2 Але Мала Рада на засіданні 11 квітня признала вибори
дійсними — більшістю голосів українських та російських ес-єрів, меншовиків і всіх жидівських
фракцій проти голосів ес-ефів, самостійників і польської демократичної централі.3
Але Центральна Рада вже давно втратила ґрунт під ногами. Міський пролетаріят і части
на інтелігенції з самого початку стояла за большевиків, а не за Центральну Раду. Українське
селянство виявило свою повну пасивність, коли для Ц. Ради настали скрутні часи. Тепер, коли
соціялізація землі мала бути закріплена навсправжки, значна частина українського селянства,
стоячи за приватну власність на землю, почала вже активно ворушитись — проти Центр. Ради.
Національно настроєна українська інтелігенція далеко не поділяла напрямку політики Центр.
Ради й її органу — правительства Голубовича: і ес-ефи, і самостійники різко виступали проти
цієї політики; під кінець (вже перед самим гетьманським переворотом) ес-ефи відкликали своїх
членів С.Шелухина, О.Лотоцького й В.Прокоповича з кабінету, мотивуючи тим, що цей
кабінет “нездатний стати на шлях реальної роботи і неспособний до праці.”4
Дійсно, правительство Центр. Ради перш за все виявило свою безсилість утворити
скільки-небудь сильну, авторитетну владу, організувати адміністрацію, запровадити лад і
спокій та установити які-небудь нормальні відносини в краю. Присутність українського прави
тельства сяк-так відчувалася лише в Київі. Поза столицею край жив своїм власним життям. Ця
ізольованість уряду відразу кидалась у вічі стороннім людям: граф Форґач, австро-угорський
посол у Київі, в однім з перших своїх донесень віденському уряду (від З квітня н. ст.) говорить
уже про “повну ізольованість українського правительства”. Особливо характеристичні з цього
погляду відносини утворились в Одесі. Українське правительство призначило туди своїм
комісаром С.Коморного (колишнього повітового начальника в Галичині за часів гр. Бобринсь-
кого), людину енергійну і з ініціятивою. Але Коморний зустрівся в своїй роботі з дуже велики
ми труднощами: української влади в Одесі не хотіли визнавати. Ось що доносив з цього приво
ду австрійський генерал Юрхбах своїй головній команді: “Тому що генеральний комісар Центр.
Ради зовсім не інформував мене про тутешні політичні відносини, я сам увійшов у зносини з
людьми різних партій, щоб уявити собі картину становища. Одеса є космополітичне місто і
жадним способом не признається в належности до новоутвореної Української Республіки; ук
раїнців в Одесі не більше, як 10%. Українська мова не має тут вжитку. Київську Раду тут зовсім
не визнають і називають “Gaukler Regierung”. Надісланий сюди з великими повновластями з
Київа генеральний комісар Коморний не має тут за собою жодної партії. Він виступив спочат
ку з твердою мовою, але, наштовхуючись скрізь на рішучий опір, 26 березня виїхав несподіва
но до Київа, певно, щоб більше вже сюди не-вертатись. Найсильніша партія тут є соціялістич-
на, і з нею безумовно треба рахуватись. Ця партія хоче утворити з Одеси самостійний вільний
порт, а може й самостійну республіку, що обіймала би південну частину України. В промисло
вих кругах збираються робити щодо цього спеціяльні досліди... Так само думають і по цілій
південній Україні. Спеціяльно з Могилева надходять повідомлення в такому дусі”.5 Того ж са
мого дня начальник головного штабу австро-угорської армії дістав з Одеси другу телеграму:
“Генеральний Комісар Коморний повернувся з Київа. З огляду на те, що тут він зустрічав самі
лишень перешкоди, він подався був у Київі до демісії, але дістав наказ залишатись далі на по
сту. Міністр-президент Голубович обіцяв йому надіслати на потреби управління 70 мільйонів
карбованців, що мають бути видруковані в Липську. Але гроші не приходять і Коморний зби
рається демісіонувати. По його словам, у Київі в Центр. Раді нема ніякого ладу. І чи Центр. Ра
да досягне своєї мети, це ще питання. Коморний дає зрозуміти, що повна окупація нами, а по
части й Німеччиною, і переняття управи вищою військовою владою неминучі. В приватній роз
1. “Вістник політики, літератури й життя”. 1918, ч. 17, ст. 249-250.
2. Христюк П. Українська революція, II, ст. 160-161.
3. “Вістник” ч. 17, ст. 252.
4. П.Христюк, Українська революція. Том II, 1921, ст. 163.
5. Телеграма № 5291 від 4 квітня 1918 р.
8
І. По повороті Центральної Гади до Шва. Політика утопій і безсилля. Зріст хліборобської опозиції.
Напередодні перевороту._ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _
мові з одним офіцером він висловив це своє переконання цілком одверто. Що Українська Рес
публіка не може обхопити дотеперішню Таврію і Крим, це для генерального комісара і для
Центр. Ради ясно.”6
В такому самому дусі повідомляли'про “Відносини міста Одеси до України” берлінський
уряд й німецькі агенти. Труднощі, які зустрів в Одесі Коморний, на думку німецького представ
ника, пояснюються тим, що “з-поміж мешканців міста тільки 6% складають українці... ледве
чи можна сподіватись, що в Одесі щось зміниться на користь Україні. Дуже тяжко утворити тут
ґрунт для української мови й української справи. Російщина тут панує, і спроби усунути
російську мову й культуру зустрінуться тут з опором не тільки великорусів, але й жвдів. Весь
залізничий персонал, пошта, телеграф, всі управи й суди — російські по мові й по духу.
Політичний з’вязок Одеси з Україною дуже слабкий. По словам міського голови Богуцького7
Одеса все ж таки висловилась за приналежність до української території, але питання про ос
нови, на яких вона могла б прилучитися, зостається, мовляв, ще одкритим. Гадають, що Одеса
з прилягаючим районом могла б утворити союзну республіку в державному зв’язку з Україною.
Панує погляд, що ще дальші області в подібному ж смислі будуть відокремлені й сполучаться
з Україною на певних умовах, але питання про межі їхньої автономії ще не ясні. Рішати мають
майбутні українські установчі збори, або, може, як уже раніше передбачалося, референдум
мешканців міста.”8
Але не тільки в далекій Одесі, місті дійсно дуже космополітичному й мало зв’язаному з
національним українським рухом, тяжко було укріпити авторитет української влади в тій
формі, як її уявляла собі, спираючись на “виявлення волі народу” Центр. Рада; в найближчих
околицях Київа панував хаос і безладдя, а український уряд з його методами управління через
посередництво красномовних відозв і демагогічних закликів, нічого не міг з цим вдіяти. Пле
нарне засідання гласних київського губериіяльного земства, скликане 9 квітня, намалювало
дуже сумну картину життя в губернії. Гласний київського повіту Семененко скаржився, що в
його повіті селяни грабують і палять маєтки, земельні комітети виявляють дуже слабку
діяльність, між окремими селами виникають бійки на ґрунті поділу панської землі, запаси хліба
часто нищаться зовсім безглуздо, а наслідком того всього в повіті, особливо в його північній
частині, не стає зерна для засіву полів. В Бердичівському повіті, як повідомляв гласний Ми-
ронів, нема ніякої організованої сили для охорони безпечности; податків ніхто не платить. Ва
сильківський повіт опинився під владою якогось авантюриста або узурпатора Койхеля, що
оповістив себе комендантом. Потім його замінив другий комендант, якийсь фон Дітман, який
почав з того, що звелів доставити собі автомобіль і м’які меблі. Коли автомобіля не знайшло
ся, він задовольнився меблями. Фон Дітман прийняв на службу колишніх поліцаїв та жан
дармів і почав організовувати карні експедиції на села, обкладаючи селян величезними контри
буціями, котрі клав до своєї кишені. У Білій Церкві комендант Центр. Ради Ліберов почав з то
го, що зажадав собі 10 фунтів ковбаси і пляшку коньяку. Потім випустив з тюрми карних зло
чинців, а посадив політиків. На зміну Ліберову явився колишній пристав, який пропонував
“охорону” за 120 000 рублів.
Гласний Звенигородського повіту Котик оповів про діяльність гайдамаків, котрі прийш
ли на зміну большевикам. Захопивши в полон один большевицький відділ, вони вночі пе
рестріляли всіх своїх полонених до єдиного. Потім зажадали від обивателів Звенигородки
200000 рублів на “організацію порядку”. Коли цих грошей дати їм не могли, вони задовольни
лись 1800 рублями. Селяни скоро розчарувались в українській охороні: оборонці ладу самі взя
лись до грабунків. Внаслідок того всього селяни втратили всяку надію на заведення порядку
зовні і беруться самі за охорону свого життя й майна.
Канівський гласний Пірховка заявив, що в його повіті в управлінні нема ніякої системи
й ніякої організації. Липовецький гласний Химерик оповів, що в його повіті селяни закидають
Центр. Раді, що вона досі не додержала своїх обіцянок. Під час большевицького панування
місцева рада їх не піддержувала, одначе, коли появилися українські власті, то почали репресії
6. Телегр. № 5412 від 4 квітня 1918 р.
7. Лікарь-поляк, за часів війни уповноважений Всеросійського Союзу міст, в 1917 р. товариш міністра в Тимча
совому правительстві.
8. “Bericht” вщ27 березня 1918 р.
9
